Котик дивиться в вікно.
В жовтня є веретено,
Павутинку ним пряде
З павучками де-не-де,
Розфарбовує дубки
Жовтим пензлем залюбки
І із диким вітерцем
Мчить у гори манівцем.
Котик дивиться в вікно,
Ніби бачить там кіно.
Як і осінь, він рудий,
То веселий, то сумний.
1 листопада 2014
Що ж, хай ми бандерівці,
Знаємось на етиці.
Величезні хати в нас
І автівки – просто клас!
Гроші заробляємо,
У майно вкладаємо,
Всім нам економії
Тонкощі знайомії.
Ми міста будуємо,
Зовсім не бідуємо,
Не п’ємо, не куримо
І людей не дуримо.
Ну а ви, москалики,
Брехуни й бухатирики,
Газ лиш тільки маєте,
Нам, невинним, лаєте,
У братів стріляєте,
Землю розкрадаєте.
В різнім війську служимо.
З вами більш не дружимо!
1 листопада 2014
Рибку золотеньку дівчинка спіймала,
Від хижачки-щуки мужньо врятувала.
І забрала жити подружку до хати,
Почала про неї, як велика дбати.
Оселилась рибка в трилітровій банці,
Дівчинка кормила її хлібом вранці.
Наливала в «хату» чисту свіжу воду
І несла гуляти мовчки на природу.
Та одного разу рибка обізвалась:
-Ти мені створити свято намагалась,
А тепер послухай, затамуй дихання,
Виконати можу будь-яке бажання.
Загадай, що хочеш. Люба, жду указу,
Та як все здійсниться, я помру одразу.
Заволало гучно злякане дівчатко,
Мало серце добре, наче янголятко:
-Що ти кажеш?! Зовсім… не хочу нічого,
Будь зі мною поруч, біля ліжка мого.
Просто плавай тихо у воді, будь ласка,
Бо життя, рідненька, це – найбільше щастя!
Зрозуміла рибка прямоту дитячу,
Подруги людської простодушну вдачу.
Усміхнулась ніжно, підстрибнула вправно
І хвостом блискучим помахала плавно.
-Що ж, із цього часу, як і ти хотіла,
Будем нерозлучні, – враз прошепотіла…
Рибка золотенька щодоби, щоднини
Дівчинці сюрпризи клала до корзини.
І зажили довго приятельки щирі
В злагоді, достатку, радості та мирі.
15 липня 2014
*Малюнок Іванки Сабадош “Рибка”, полотно, акрилові фарби
Не хотів Андрійко вчитися. Одні двійки в нього були у щоденнику. Сердились батьки, сварились дідусь із бабусею, та не любив хлопчик ходити до школи, не вчив уроків, не виконував домашніх завдань.
Одного разу заснув Андрійко і приснилось йому, що гуляє він серед широкого степу. Легкокрилий вітер погойдував жита, бавився з волошками. Пройшовся босоніж хлопець серед трав і вмить побачив неподалік овець із чабаном. Парубок у подертій сорочечці та в солом’яному брилі був приблизно одного віку з ним.
-Хто ти? – спитав хлопець?
-Я – Тарас, – відповів незнайомець.
-А що то в тебе за папірці? – поцікавився Андрійко.
-Малюнки і вірші, – відповів пастушок. – У нас народ неписьменний, я самотужки вивчився грамоти, дуже хочу до школи, та грошей немає. Кому ж сирота потрібен…
-Як? – здивувався Андрій. Ти мрієш про науку, але не маєш можливості навчатись… У мене ж усе навпаки…
І заспівав Тарас мелодійну пісню про важку долю. Шкода стало Андрійкові хлопця, аж просльозився він, слухаючи нового знайомого.
Прокинувся вранці школяр із твердим наміром змінитися. Почав він із того часу вчитись, працювати над собою, поглиблювати знання.
Минуло багато років. Виріс хлопець і став відомим письменником. Часто на зустрічах із читачами розказував він дітям про свій чудернацький сон і розмову з Шевченком.
15 липня 2014
Жила в одному лісі родина солов’їв. Хоч птахи були дуже добрими, та не любили їх інші пернаті. Справа в тому, що підступна зозуля підкинула солов’їсі в гніздечко власне яйце і крім двох своїх малюків птаха висиділа й зозуленя. Не розуміли пернаті що то за диво-маля в солов’їному гнізді і глузували з пари. А найбільше знущалася зозуля, хоч і знала, що то її дитина.
Одного разу до лісу прийшли мисливці. Хотіли вони вполювати кілька диких качок та куріпок. Випустили собак, а самі зачаїлись у кущах. Чотирилапі взяли слід фазана. Кричав бідний птах, кликав на поміч, але інші лісові мешканці поховались і навіть дзьобів не висовували з помешкань. Пошкодував соловей нещасного сусіда і вирішив відволікти увагу мисливців. Почав він співати, щоб собаки кинулись навздогін. Угледіли люди птаха і гайда до нього. Але не потрібен їм був соловей. Тож почали вони захоплено спостерігали за мужнім пернатим і слухати його мелодійну пісню. Один із мисливців угледів солов’їне гніздо і маму-птаху, яка власним тілом накривала трьох крихітних дітей. Наблизились до неї й зачаровано вигукнули:
-Ой, та вона ж не тільки своє пташа захищає, у неї зозуленя в гніздечку. Безтурботна ж зозуля ховається в гаї і навіть серце не йокне, що її кровинку можуть убити.
Розвернулись мисливці і пішли додому. Чули всі пернаті їхню розмову і зрозуміли, що то за чудернацьке пташенятко у солов’їному гнізді. Більше ніколи не дражнили вони відважну родину, полюбили пернатих за доброту. А зозулю з того часу більше ніхто не хотів бачити в лісі.
Ось і кричить вона все літо: «Ку-ку», ніби грається з птахами у піжмурки і таємно спостерігає за дбайливими солов’їними сім’ями.
15 липня 2014
Колись люди не знали як назвати високі могутні гори, що, наче піраміди, тягнулися до неба.
Та одного разу над густими давніми лісами летіла ворона.
-Кар-кар-кар, – кричала вона.
-Пат-пат-пат, – доносився зі скель голос орла.
-Що це, – питали трембітарі?
-То птахи співають і прославляють наш край, – відповідали косарі.
-То ж назвемо наші гори Карпатами, – вирішили жінки, що ткали своїм чоловікам сорочки та вчили доньок вишивати.
-Карпати! Карпати! Карпати! – раділи діточки, кружляючи в хороводі.
Отак і прозвали благословенні мальовничі гори далекі предки і не тільки їхня назва, але й таємничість, велич та краса дійшли до наших днів.
14 липня 2014
Передача “Освіта” від РТК-Хуст про Іванку Сабадош
Створив Бог світ і накидав на землю насіння. Де падала зернина, там з’являлася в майбутньому держава.
Не таланило одній насінині. Хоч і впала вона на родючий чорнозем, та то сильний вітер ламав її стебло, то сусіди-бур’яни затуляли сонце. Довго не могла дати плоди, заколоситись золотом. Але врешті-решт, здійнялась вона над ґрунтом і потягнула голівку до неба. Налилося життям насіння і дало багатий врожай. Заговорили в усьому світі про цю чарівну зернину.
Але один з сусідів був злим і заздрісним, таємно під землею пустив коріння і пошкодив зернині серце. Засохла вона на багато років, хоч і не вмерла. Страждали люди довкола, намагалися виполоти чагарник, та не вдавалось.
І ось одного разу полився з неба благодатний дощ, здійнявся сильний буревій. Вхопилась юрба за стеблину бур’яна і витягла його… Заколосилася знову пшениця, дала багато плодів і накормила всіх людей.
Не дарма з діда-прадіда Україну звуть житницею Європи. Золота зернина, символ нашої держави, довго знищувалась чужинськими загарбниками і не могла забуяти жовтуватими колосками багатства й достатку. Однак впорались сини та доньки нашої Вітчизни з труднощами і стала наша Україна квітучою, прекрасною й могутньою країною.
14 липня 2014
© 2024 Іванка Сабадош. Мій світ