Іванка Сабадош – Модниці

Модниці

Босоноге літо солодко дихало ароматом буйних трав та квітів. Сонце лагідно пестило верхівки дерев і рахувало грибочки на галявині. Дві маленькі лисички бавилися біля калюжі. Поруч милувався метеликами борсук. Побачивши дівчат, він вигукнув:
-Та ви же в багнюці! Негайно ідіть вмийтеся!
Лисички аж злякались від несподіванки. Вони дуже любили стильний одяг і були великими модницями, та усміхнулись і відповіли на зауваження:
-Це не багнюка! Це – грязева ванна.
-Ох, красуньки, – пробурмотів сірий сусід собі під ніс і поплентався шукати жолуді.
Дівчатка тим часом бігали між кущами ожини, намащені глиною і весело підстрибували. Нарешті лисички зайшли у воду, аби помитися. Риби й жаби, не впізнавши їх, почали ховатись. Замурзана одежа не відпирався.
-Гадаю, бруд сам відійде з часом, – заспокоїла одна сестричка іншу.
Вдома їх зустріла сердита мама. Вона довго відмивала залишки дитячих пустощів і з доньок, і з їхніх суконь та сварила неслухняних дівчат.
-Ну й дісталось нам, – уже увечері у ліжку мовила одна з лисичок. – Краса – це добре, але не такою ціною.
-І не кажи, – задумливо відповіла їй інша.

30 квітня 2015

© Copyright Ivanna Sabadosh 2015

Іванка Сабадош – Криниця

Криниця

Був теплий жовтневий день. Кучеряві білі хмари неквапливо пропливали блакитним небом. Люди збирали дари осені – багатий урожай.
Андрійко з Дениском гралися серед поля. Раптом у голові Дениса майнула ідея:
Друже, давай викопаємо криницю!
-Давай! – радісно вигукнув Андрій.
Товариші пішли до діда Панаса, аби випросити лопати.
-Дідусю! – гукали вони, шукаючи старенького. – Ви де?
-Знову хочете тин зламати? – виходячи з хати, бурмотів під ніс сивочолий літній чоловік.
-Вибачте нас. Не хотіли, – почувши діда, озвались хлопці. – Дайте нам, будь ласка, лопати, хочемо криничку викопати серед поля.
-Гарадз, – зітхнув дід Пасас, шкандибаючи кудись.
За хвилину він повернувся з приладдям.
-Ось вам іще й дощечки. Обгородіть її, щоб не замулювалась, щоб люди берегли її і бачили здалека.
-Спасибі за все, – вдячно прощалися Денис із Андріком. – До побачення. Ми лопати незабаром повернемо.
-Бувайте, – усміхався їм услід дідусь.
Довго шукати місцину для криниці не довелося. Недалеко від дороги хлопці побачили, як із-під землі сочиться вода.
-Ура! Тут і облаштуємо криниченьку! – радів Андрій.
За годину все було готово, тільки руки від роботи боліли. Хлопчаки повернули реманент і подались додому вечеряти. Швидко позасинали обидва від знесилення.
Уночі Денискові приснився незвичайний сон. Буцімто до криниці прилетіли пити кришталево-чистої води дві дивовижні жар-птиці. Птахи були дуже гарними. Їхні крила переливалися різними барвами, а пір’їнки, наче мозаїка, рясніли візерунками – кружечками, зиґзаґами, смугастими лініями, якимось загадковими символами. Довжелезні хвости нагадували фантастичні віяла. Гребінці були схожими на корони.
Марення хлопця були такими солодкими і приємними, що не хотілось відкривати очі, коли задзвенів будильник… хоча у вікно вже давно заглядало золотисте сонечко, яке гладило промінчиками його кучеряве чорне волосся, а вітерець ніби нашіптував: «Уставай! Уже ранок!»
Дениско ліниво підвівся з ліжка і одягнувся. Усі думки були довкола чудернацького сновидіння. Поснідавши, він подався до друга, аби розповісти йому про те, що наснилося. Андрійко запропонував разом піти до криниці, щоб пересвідчитися, що все гаразд.
Коли хлопці наблизилися до знайомого місця, то побачили, як дві куріпки п’ють воду. Птахи поводилися спокійно, навіть не здійнялись у небо, коли приятелі простягнули руки, аби їх погладити. Але згодом виявилося, що в пернатих перебиті крильця.
-Нехай живуть у мене, – запропонував Дениско.
Хлопчаки забрали куріпок додому. Денис поселив їх разом з курми і тепер вони завжди нагадували йому про казкових жар-птиць і викопану в полі криницю.

30 квітня 2015

© Copyright Ivanna Sabadosh 2015

Іванка Сабадош – Як у лісі святкують появу нового місяця

Як у лісі святкують появу нового місяця

Був теплий квітневий день. Сонечко лагідно торкалося верхівок дерев і заглядало під віти, що почали брунькувати. Лісові тварини зустрічали новий місяць весни. З цього приводу всі зібралися на свято.
Пташки поприносили ланцюжки з різних квіточок і гілок, бджоли з ведмедями – мед, олені з лосями – різні духмяні трави, зайці – моркву, їжаки з білками – шишки, горішки, дикі свині – жолуді, лисиці – намистини з калини, вовки – джерельної води у корзинках із лопухів. Коли приготування скінчилися, вітер заграв на скрипці незабутню мелодію сонати Баха, а метелики радісно закружляли в хороводі. Танцювали і всі мешканці казкової галявини, смакували наїдками та раділи відродженню природи. Урочистості тривали аж до ранку.
Наступного дня на спільній лісовій раді звірі вирішили щоразу відзначати появу нового місяця веселим карнавалом.

 

26 квітня 2015

© Copyright Ivanna Sabadosh 2015

Робота Іванки Сабадош “У лісі”

Іванка Сабадош – Казка про доброго парубка

Казка про доброго парубка

У далекому царстві, у казковому Ужгороді жив собі добрий парубок Тарас. Та таким був чуйним і щирим, що подібних не було у всій окрузі. Розумів він мову кучерявих трав та різнобарвних квітів, пісні річок та говірки звірів. Щоранку вітався з помаранчевим сонцем, а щовечора – зі срібним місяцем. Ночами любив милуватися таємничим небом та золотими зорями, слухав розмову вітру із високими Карпатами й любив блукати довколишнім лісом.

Тараса слухали всі тварини, мали його за товариша й допомагали хто чим міг. Вдома у хлопця було багато чотирилапих друзів – собак, кішок, а також пернатих, особливо – курей.

Одного разу злий сусід вирішив украсти у юнака півня. Та злетілися ворони, голуби й горобці і підняли такий галас, що злодій перелякався і повернув пташку у курник.

Але на цьому не спинився підступний чоловік. Він заздрив Тарасові і весь час виношував у голові підступні плани, як нашкодити парубкові.

Якось пішов юнак із собачкою Зарою в гори по гриби. Підстеріг сусід, коли вони відійшли метрів двадцять і попрямував услід за ними. Викопав він яму для Тараса, застелив галузками і сховався. Дуже хотілося недоброзичливцю заволодіти всім  майном невинного хлопця. Підійшов юнак близько до пастки, спіткнувся і провалився під землю. Заскавчала Зара і стрибнула вслід за господарем. Опинились вони у зовсім іншому лісі, ніби пройшли крізь невидимий портал. Дерева там були синіми, трава червоною, а небо жовтим.  Тварини теж  відрізнялись від звичних, мали по два хвости і по шість лап. Зажурився Тарас, не знав, як додому повернутись. Покрокував він ліловою ґрунтовою дорогою  у  гай і знайшов хатинку. Жила у тому маленькому помешканні зла чарівниця. Почала вона приподоблятися до хлопця, пригощати наїдками, співати колискових, щоб заснув. Усіх бо хлопців уже багато років вона закохувала в себе і перетворювала на каштани. Та відчув Тарас серцем недобре, не піддався на лестощі чарівниці, тільки прикинувся, що дрімає. І почув він голос тендітної квітки:

-Не спи! Не спи! Вона й тебе уб’є!

-Хто ти? – подумки спитав юнак.

-Я зачарована дівчина. Заблукала у лісі і потрапила до відьми. Вона напоїла мене якимось узваром і зробила рослиною.

Будь за що вирішив Тарас врятувати нещасну і позбутися чаклунки.

-Щоб перемогти чародійку, потрібно поголити їй голову, – прошепотіла квітка.

А тим часом відьма вже варила зілля для парубка, готуючись до таємного ритуалу. Свиснув він за вірною собакою. Примчала Зара і повалила відьму на підлогу. Схопив Тарас кухонний ніж і відрізав косу кривдниці. Застогнала вона та розчинилась у повітрі, мовби ніколи її й не було.

Враз темно стало довкола, почувся грім, аж зніяковів хлопець. А за мить – побачив довкола себе звичний світ: зелені насадження і блакитне небо, а поруч – прекрасну дівчину.

-Я Мальва, – сказала вона. – Батько колись назвав мене квітковим іменем, квіткою довелося й стати від лютих чарів. Де ж тепер мої батьки, – сумно зітхнула незнайомка.

-Не журися, знайдемо їх, – впевнено відповів парубок.

Злетілися до нього всі птахи, позбігалися всі тварини, які до цього часу перебували під чарами злої відьми. Всі разом проводжали Тараса додому. Прогнали звірі і нахабного сусіда далеко за Карпати, і допомогли юнакові знайти батьків Мальви.  З того часу вони часто зустрічалися на прекрасній полуничній галявині і більше ніколи не було в їхньому житті тривоги та суму.

© Copyright Ivanna Sabadosh 2014

Іванна Сабадош – Шевченкова наука

Шевченкова наука

Не хотів Андрійко вчитися. Одні двійки в нього були у щоденнику. Сердились батьки, сварились дідусь із бабусею, та не любив хлопчик ходити до школи, не вчив уроків, не виконував домашніх завдань.

Одного разу заснув Андрійко і приснилось йому, що гуляє він серед широкого степу. Легкокрилий вітер погойдував жита, бавився з волошками. Пройшовся босоніж хлопець серед трав і вмить побачив неподалік овець із чабаном. Парубок у подертій сорочечці та в солом’яному брилі був приблизно одного віку з ним.

-Хто ти? – спитав хлопець?

-Я – Тарас, – відповів незнайомець.

-А що то в тебе за папірці? – поцікавився Андрійко.

-Малюнки і вірші, – відповів пастушок. – У нас народ неписьменний, я самотужки вивчився грамоти, дуже хочу до школи, та грошей немає. Кому ж сирота потрібен…

-Як? – здивувався Андрій. Ти мрієш про науку, але не маєш можливості навчатись… У мене ж усе навпаки…

І заспівав Тарас мелодійну пісню про важку долю. Шкода стало Андрійкові хлопця, аж просльозився він, слухаючи нового знайомого.

Прокинувся вранці школяр із твердим наміром змінитися. Почав він із того часу вчитись, працювати над собою, поглиблювати знання.

Минуло багато років. Виріс хлопець і став відомим письменником. Часто на зустрічах із читачами розказував він дітям про свій чудернацький сон і розмову з Шевченком.

 

15 липня 2014

© Copyright Ivanna Sabadosh 2014

Іванна Сабадош – Пташина історія

Пташина історія

Жила в одному лісі родина солов’їв. Хоч птахи були дуже добрими, та не любили їх інші пернаті. Справа в тому, що підступна зозуля підкинула солов’їсі в гніздечко власне яйце і крім двох своїх малюків птаха висиділа й зозуленя. Не розуміли пернаті що то за диво-маля в солов’їному гнізді і глузували з пари. А найбільше знущалася зозуля, хоч і знала, що то її дитина.

Одного разу до лісу прийшли мисливці. Хотіли вони вполювати кілька диких качок та куріпок. Випустили собак, а самі зачаїлись у кущах. Чотирилапі взяли слід фазана. Кричав бідний птах, кликав на поміч, але інші лісові мешканці поховались і навіть дзьобів не висовували з помешкань. Пошкодував соловей нещасного сусіда і вирішив відволікти увагу мисливців. Почав він співати, щоб собаки кинулись навздогін. Угледіли люди птаха і гайда до нього. Але не потрібен їм був соловей. Тож почали вони захоплено спостерігали за мужнім пернатим і слухати його мелодійну пісню. Один із мисливців угледів солов’їне гніздо і маму-птаху, яка власним тілом накривала трьох крихітних дітей. Наблизились до неї й зачаровано вигукнули:

-Ой, та вона ж не тільки своє пташа захищає, у неї зозуленя в гніздечку. Безтурботна ж зозуля ховається в гаї і навіть серце не йокне, що її кровинку можуть убити.

Розвернулись мисливці і пішли додому. Чули всі пернаті їхню розмову і зрозуміли, що то за чудернацьке пташенятко у солов’їному гнізді. Більше ніколи не дражнили вони відважну родину, полюбили пернатих за доброту. А зозулю з того часу більше ніхто не хотів бачити в лісі.

Ось і кричить вона все літо: «Ку-ку», ніби грається з птахами у піжмурки і таємно спостерігає за дбайливими солов’їними сім’ями.

 

15 липня 2014

© Copyright Ivanna Sabadosh 2014

Іванна Сабадош – Карпати

Карпати

Колись люди не знали як назвати високі могутні гори, що, наче піраміди, тягнулися до неба.
Та одного разу над густими давніми лісами летіла ворона.
-Кар-кар-кар, – кричала вона.
-Пат-пат-пат, – доносився зі скель голос орла.
-Що це, – питали трембітарі?
-То птахи співають і прославляють наш край, – відповідали косарі.
-То ж назвемо наші гори Карпатами, – вирішили жінки, що ткали своїм чоловікам сорочки та вчили доньок вишивати.
-Карпати! Карпати! Карпати! – раділи діточки, кружляючи в хороводі.
Отак і прозвали благословенні мальовничі гори далекі предки і не тільки їхня назва, але й таємничість, велич та краса дійшли до наших днів.

 

14 липня 2014

© Copyright Ivanna Sabadosh 2014

Іванна Сабадош – Казка про Україну

Казка про Україну

Створив Бог світ і накидав на землю насіння. Де падала зернина, там з’являлася в майбутньому держава.

Не таланило одній насінині. Хоч і впала вона на родючий чорнозем, та то сильний вітер ламав її стебло, то сусіди-бур’яни затуляли сонце. Довго не могла дати плоди, заколоситись золотом. Але врешті-решт, здійнялась вона над ґрунтом і потягнула голівку до неба. Налилося життям насіння і дало багатий врожай. Заговорили в усьому світі про цю чарівну зернину.

Але один з сусідів був злим і заздрісним, таємно під землею пустив коріння і пошкодив зернині серце. Засохла вона на багато років, хоч і не вмерла. Страждали люди довкола, намагалися виполоти чагарник, та не вдавалось.

І ось одного разу полився з неба благодатний дощ, здійнявся сильний буревій. Вхопилась юрба за стеблину бур’яна і витягла його… Заколосилася знову пшениця, дала багато плодів і накормила всіх людей.

Не дарма з діда-прадіда Україну звуть житницею Європи. Золота зернина, символ нашої держави, довго знищувалась чужинськими загарбниками і не могла забуяти жовтуватими колосками багатства й достатку. Однак впорались сини та доньки нашої Вітчизни з труднощами і стала наша Україна квітучою, прекрасною й могутньою країною.

14 липня 2014

© Copyright Ivanna Sabadosh 2014

Іванна Сабадош – Айстра

Айстра

Був сонячний осінній день. Маленький павучок із тоненьких срібних ниток ткав дивовижну серветку для бабиного літа. Легенький вітерець бавився з вітами яблуні, танцюючи на листочках. Пухнасті білосніжні хмарини гордо поглядали згори на невеличкий сад. Серед густої зеленої трави росла одна-однісінька квітка. Сумно їй було без подруг, не вистачало спілкування.

Якось прилетів до рослинки метелик.

-Хто ти? – спитав він.

-Я – квітка. А ти? – поцікавились рожевокоса красуня.

-Я Осрест, лускокрилий акробат.  Тебе як звати?

Рослинка не знала, що відповісти. Вона гадки не мала, як назвали її люди, та й дізнатися не було в кого.

-Не сумуй, ми зараз запитаємо у сонечка, – спробував заспокоїти нову знайому метелик, помітивши сльозинку її на жовтувато-брунатному оці. – Агов, лети-но до нас, – покликав він комашку.

-Чого тобі? – здивувалася крихітна твердокрила істота у червоній сукні.

-Скажи, будь ласка, що це за квітка, – попросив плямистий Орест.

-На жаль, мені не відомо, але можемо покликати джмеля, він у нас найрозумніший, навіть окуляри носить, – зробило висновки сонечко Ло.

Друзі одразу ж покликали смугастого товариша.

-Жу-жу-жу-жу, – невпинно співав про себе Альберт. – Що трапилось? Чим можу бути корисним? Хто гукав за мною?

Метелик розповів про одиноку квітку, яка не знала про себе нічого, навіть імені.

-Та це ж Айстра! – вигукнув джемик. – Вона схожа на зірку видовженими пелюстками і золотистою серединкою. Кажуть, що колись щороку у вересні падали зорі і на тому місці, де вони врізались у землю, виростали дивовижні квіти. Наша рослинка, видно, одна із них.

Зраділа Айстра, що відтепер знатиме не тільки власне ймення, але й історію своєї появи на планеті. Із того часу до неї в сад частенько навідувались крилаті друзі і більше не журилась вона, не страждала від самотності.

 

14 липня 2014

© Copyright Ivanna Sabadosh 2014

Іванна Сабадош – Як у діда з бабою з’явилися діти й онуки

Як у діда з бабою з’явилися діти й онуки

Жили собі дід і баба. Так склалася доля, що не було в них дітей. І хоч жили старенькі бідно, залишити хатинку не мали кому. Дуже хотілось їм мати нащадків, але з роками змирились із тим, що доведеться помирати без онуків.

Одного разу пішли дід із бабою по гриби. Назбирали сироїжок, принесли додому, зварили, наїлись і по