Іванка Сабадош – Модниці

Модниці

Босоноге літо солодко дихало ароматом буйних трав та квітів. Сонце лагідно пестило верхівки дерев і рахувало грибочки на галявині. Дві маленькі лисички бавилися біля калюжі. Поруч милувався метеликами борсук. Побачивши дівчат, він вигукнув:
-Та ви же в багнюці! Негайно ідіть вмийтеся!
Лисички аж злякались від несподіванки. Вони дуже любили стильний одяг і були великими модницями, та усміхнулись і відповіли на зауваження:
-Це не багнюка! Це – грязева ванна.
-Ох, красуньки, – пробурмотів сірий сусід собі під ніс і поплентався шукати жолуді.
Дівчатка тим часом бігали між кущами ожини, намащені глиною і весело підстрибували. Нарешті лисички зайшли у воду, аби помитися. Риби й жаби, не впізнавши їх, почали ховатись. Замурзана одежа не відпирався.
-Гадаю, бруд сам відійде з часом, – заспокоїла одна сестричка іншу.
Вдома їх зустріла сердита мама. Вона довго відмивала залишки дитячих пустощів і з доньок, і з їхніх суконь та сварила неслухняних дівчат.
-Ну й дісталось нам, – уже увечері у ліжку мовила одна з лисичок. – Краса – це добре, але не такою ціною.
-І не кажи, – задумливо відповіла їй інша.

30 квітня 2015

© Copyright Ivanna Sabadosh 2015

Іванка Сабадош – Криниця

Криниця

Був теплий жовтневий день. Кучеряві білі хмари неквапливо пропливали блакитним небом. Люди збирали дари осені – багатий урожай.
Андрійко з Дениском гралися серед поля. Раптом у голові Дениса майнула ідея:
Друже, давай викопаємо криницю!
-Давай! – радісно вигукнув Андрій.
Товариші пішли до діда Панаса, аби випросити лопати.
-Дідусю! – гукали вони, шукаючи старенького. – Ви де?
-Знову хочете тин зламати? – виходячи з хати, бурмотів під ніс сивочолий літній чоловік.
-Вибачте нас. Не хотіли, – почувши діда, озвались хлопці. – Дайте нам, будь ласка, лопати, хочемо криничку викопати серед поля.
-Гарадз, – зітхнув дід Пасас, шкандибаючи кудись.
За хвилину він повернувся з приладдям.
-Ось вам іще й дощечки. Обгородіть її, щоб не замулювалась, щоб люди берегли її і бачили здалека.
-Спасибі за все, – вдячно прощалися Денис із Андріком. – До побачення. Ми лопати незабаром повернемо.
-Бувайте, – усміхався їм услід дідусь.
Довго шукати місцину для криниці не довелося. Недалеко від дороги хлопці побачили, як із-під землі сочиться вода.
-Ура! Тут і облаштуємо криниченьку! – радів Андрій.
За годину все було готово, тільки руки від роботи боліли. Хлопчаки повернули реманент і подались додому вечеряти. Швидко позасинали обидва від знесилення.
Уночі Денискові приснився незвичайний сон. Буцімто до криниці прилетіли пити кришталево-чистої води дві дивовижні жар-птиці. Птахи були дуже гарними. Їхні крила переливалися різними барвами, а пір’їнки, наче мозаїка, рясніли візерунками – кружечками, зиґзаґами, смугастими лініями, якимось загадковими символами. Довжелезні хвости нагадували фантастичні віяла. Гребінці були схожими на корони.
Марення хлопця були такими солодкими і приємними, що не хотілось відкривати очі, коли задзвенів будильник… хоча у вікно вже давно заглядало золотисте сонечко, яке гладило промінчиками його кучеряве чорне волосся, а вітерець ніби нашіптував: «Уставай! Уже ранок!»
Дениско ліниво підвівся з ліжка і одягнувся. Усі думки були довкола чудернацького сновидіння. Поснідавши, він подався до друга, аби розповісти йому про те, що наснилося. Андрійко запропонував разом піти до криниці, щоб пересвідчитися, що все гаразд.
Коли хлопці наблизилися до знайомого місця, то побачили, як дві куріпки п’ють воду. Птахи поводилися спокійно, навіть не здійнялись у небо, коли приятелі простягнули руки, аби їх погладити. Але згодом виявилося, що в пернатих перебиті крильця.
-Нехай живуть у мене, – запропонував Дениско.
Хлопчаки забрали куріпок додому. Денис поселив їх разом з курми і тепер вони завжди нагадували йому про казкових жар-птиць і викопану в полі криницю.

30 квітня 2015

© Copyright Ivanna Sabadosh 2015

Іванка Сабадош – Як у лісі святкують появу нового місяця

Як у лісі святкують появу нового місяця

Був теплий квітневий день. Сонечко лагідно торкалося верхівок дерев і заглядало під віти, що почали брунькувати. Лісові тварини зустрічали новий місяць весни. З цього приводу всі зібралися на свято.
Пташки поприносили ланцюжки з різних квіточок і гілок, бджоли з ведмедями – мед, олені з лосями – різні духмяні трави, зайці – моркву, їжаки з білками – шишки, горішки, дикі свині – жолуді, лисиці – намистини з калини, вовки – джерельної води у корзинках із лопухів. Коли приготування скінчилися, вітер заграв на скрипці незабутню мелодію сонати Баха, а метелики радісно закружляли в хороводі. Танцювали і всі мешканці казкової галявини, смакували наїдками та раділи відродженню природи. Урочистості тривали аж до ранку.
Наступного дня на спільній лісовій раді звірі вирішили щоразу відзначати появу нового місяця веселим карнавалом.

 

26 квітня 2015

© Copyright Ivanna Sabadosh 2015

Робота Іванки Сабадош “У лісі”

Іванна Сабадош – Золота рибка

Золота рибка (віршована казка)

 

Рибку золотеньку дівчинка спіймала,

Від хижачки-щуки мужньо врятувала.

 

І забрала жити подружку до хати,

Почала про неї, як велика дбати.

 

Оселилась рибка в трилітровій банці,

Дівчинка кормила її хлібом вранці.

 

Наливала в «хату» чисту свіжу воду

І несла гуляти мовчки на природу.

 

Та одного разу рибка обізвалась:

-Ти мені створити свято намагалась,

 

А тепер послухай, затамуй дихання,

Виконати можу будь-яке бажання.

 

Загадай, що хочеш. Люба, жду указу,

Та як все здійсниться, я помру одразу.

 

Заволало гучно злякане дівчатко,

Мало серце добре, наче янголятко:

 

-Що ти кажеш?! Зовсім… не хочу нічого,

Будь зі мною поруч, біля ліжка мого.

 

Просто плавай тихо у воді, будь ласка,

Бо життя, рідненька, це – найбільше щастя!

 

Зрозуміла рибка прямоту дитячу,

Подруги людської простодушну вдачу.

 

Усміхнулась ніжно, підстрибнула вправно

І хвостом блискучим помахала плавно.

 

-Що ж, із цього часу, як і ти хотіла,

Будем нерозлучні, – враз прошепотіла…

 

Рибка золотенька щодоби, щоднини

Дівчинці сюрпризи клала до корзини.

 

І зажили довго приятельки щирі

В злагоді, достатку, радості та мирі.

 

15 липня 2014

© Copyright Ivanna Sabadosh 2014

*Малюнок Іванки Сабадош “Рибка”, полотно, акрилові фарби

Іванна Сабадош – Пташина історія

Пташина історія

Жила в одному лісі родина солов’їв. Хоч птахи були дуже добрими, та не любили їх інші пернаті. Справа в тому, що підступна зозуля підкинула солов’їсі в гніздечко власне яйце і крім двох своїх малюків птаха висиділа й зозуленя. Не розуміли пернаті що то за диво-маля в солов’їному гнізді і глузували з пари. А найбільше знущалася зозуля, хоч і знала, що то її дитина.

Одного разу до лісу прийшли мисливці. Хотіли вони вполювати кілька диких качок та куріпок. Випустили собак, а самі зачаїлись у кущах. Чотирилапі взяли слід фазана. Кричав бідний птах, кликав на поміч, але інші лісові мешканці поховались і навіть дзьобів не висовували з помешкань. Пошкодував соловей нещасного сусіда і вирішив відволікти увагу мисливців. Почав він співати, щоб собаки кинулись навздогін. Угледіли люди птаха і гайда до нього. Але не потрібен їм був соловей. Тож почали вони захоплено спостерігали за мужнім пернатим і слухати його мелодійну пісню. Один із мисливців угледів солов’їне гніздо і маму-птаху, яка власним тілом накривала трьох крихітних дітей. Наблизились до неї й зачаровано вигукнули:

-Ой, та вона ж не тільки своє пташа захищає, у неї зозуленя в гніздечку. Безтурботна ж зозуля ховається в гаї і навіть серце не йокне, що її кровинку можуть убити.

Розвернулись мисливці і пішли додому. Чули всі пернаті їхню розмову і зрозуміли, що то за чудернацьке пташенятко у солов’їному гнізді. Більше ніколи не дражнили вони відважну родину, полюбили пернатих за доброту. А зозулю з того часу більше ніхто не хотів бачити в лісі.

Ось і кричить вона все літо: «Ку-ку», ніби грається з птахами у піжмурки і таємно спостерігає за дбайливими солов’їними сім’ями.

 

15 липня 2014

© Copyright Ivanna Sabadosh 2014

Іванна Сабадош – Як у діда з бабою з’явилися діти й онуки

Як у діда з бабою з’явилися діти й онуки

Жили собі дід і баба. Так склалася доля, що не було в них дітей. І хоч жили старенькі бідно, залишити хатинку не мали кому. Дуже хотілось їм мати нащадків, але з роками змирились із тим, що доведеться помирати без онуків.

Одного разу пішли дід із бабою по гриби. Назбирали сироїжок, принесли додому, зварили, наїлись і полягали спати. Прикинулись вранці, дивляться одне на одного і диву даються: вже не люди вони, а мухомори. Плачуть старенькі, та не можуть дати собі ради. Пострибали вони на грибних ніжках до сусіда, питають, що ж робити. Не знав він що порадити і покликав дружину.

-Далеко, за лісом, є чарівне дерево, – сказала жінка. – Якщо наїстися червоних соковитих плодів, будь-які чари зникнуть і ви знову станете людьми.

Зажурилися старі, як їм знайти фантастичне дерево, як добратись до нього, адже до найближчої хати в селі від власного помешкання вони шкандибали дві години.

-Будемо котитись, бабо, – прошепотів тихенько дід. – Добре, що зараз літо, до зими доберемося якось.

Покотилися старенькі стежиною, закотились у гай, а назустріч їм ведмедиця.

-О, які гарні грибочки, – почала розмірковувати клишонога, – заберу собі, дітки матимуть із чим бавитись.

– Не губи наші душі, ведмедице, – протяжним голосом заголосила баба. – Ведмежата роздавлять нас, а ми ж люди, шукаємо чарівне дерево, щоб знову стати такими, як раніше.

Пошкодувала хазяйка лісу старих, взяла їх у зуби й віднесла до диво-яблуні.

-Я стережу це дерево, – промовила вона. – Беріть, пригощайтеся. Запросите нас із малими потім у гості.

Наїлися дід із бабою яблук і стали знову собою. Подякували вони новій знайомій за поміч та повернулись додому.

Минуло кілька місяців. Почало холодати. Осінь строкатими барвами розмалювала ліси, відігнала птахів у вирій, обпряла павутинкою галявини, насунула на сонце густі сірі хмари.

Дід із бабою саме забирали з городу останки врожаю. Як враз у двері їхнього помешкання постукала ведмедиця. Трійко малят, ставши на задні лапки, почали заглядати у вікна хатини. Та раптом з’явились селяни зі зброєю. Почали втікати звірі, сховалися в підземелля, поки розлючені люди не повернулись додому. Розповіли селяни діду з бабою про лісову гостю. Зрозуміли старі, хто це приходив до них і почали сварити сусідів за неввічливість.

– Вона врятувала нам життя, а ви так негарно поступили з нею, – сердився дід.

– Пішли до лісу, знайдемо ведмедів і ви вибачитесь перед ними, – наполягала баба.

Не було куди діватись сусідам, пішли вони зі старенькими шукати ведмежу родину. Знайшли косолапих біля криниці. Перепросили селяни звірів за грубість і запросили їх у гості.

-Добре, – тихим і ніжним голосом сказала бура лісова господарка. – Не тримаю на вас зла. Буду рада погостювати у селі. Тільки приготуйте мені лавандово-верескового медку.

Дід із бабою дуже зраділи, адже заготовили на зиму всякого меду, варення, компотів. Їм дуже хотілося почастувати гостей особливими наїдками.

Наступного дня ведмедиця з дітьми справді завітала до старих знайомих. Чого тільки не було на столі в стареньких! Сусіди позносили смакоти: кожен що мав… Та й баба хотіла здивувати свою рятівницю найвишуканішими стравами. Наїлися ведмеді й позасинали прямо за столом.

Прокинувся вранці дід і бачить: у їхній хаті гарна-прегарна молода жінка з двома невеличкими синами та казкової вроди донечкою.

-Хто ви? – тихенько спитав старий.

-Це ми, ведмеді, – усміхнулась незнайомка. Люта чарівниця заворожила нас, бо я якось випадково наступила їй на ногу. Відьма сказала, що тільки лавандово-вересковий мед може повернути нам людський вигляд. Кілька років чоловік шукав мене з дітьми у далеких горах, але не зміг впізнати. Можливо, уже й забув свою родину, одружився з іншою, – зажурилась молодиця.

-Не плач, люба, – заспокоїла її баба. – Якщо покинув тебе, будеш нам за дочку, а малі – за онуків, якщо не забув, радітимемо твоєму щастю!

Того ж дня, дід пішов за вказаною адресою, щоб відшукати чоловіка своєї гості. Знайшов його, привів до себе. Високий блондин виявився королівським сином.  Не було меж радості принца, коли він довідався, що дружина та малята живі. Забрала родина діда з бабою до себе у палац і зажили вони довго-предовго мирно та щасливо.

 

14 липня 2014

© Copyright Ivanna Sabadosh 2014