Іванна Сабадош – Карпати

Карпати

Колись люди не знали як назвати високі могутні гори, що, наче піраміди, тягнулися до неба.
Та одного разу над густими давніми лісами летіла ворона.
-Кар-кар-кар, – кричала вона.
-Пат-пат-пат, – доносився зі скель голос орла.
-Що це, – питали трембітарі?
-То птахи співають і прославляють наш край, – відповідали косарі.
-То ж назвемо наші гори Карпатами, – вирішили жінки, що ткали своїм чоловікам сорочки та вчили доньок вишивати.
-Карпати! Карпати! Карпати! – раділи діточки, кружляючи в хороводі.
Отак і прозвали благословенні мальовничі гори далекі предки і не тільки їхня назва, але й таємничість, велич та краса дійшли до наших днів.

 

14 липня 2014

© Copyright Ivanna Sabadosh 2014

Зліт творчої молоді Хуста

Зліт творчої молоді Хуста

Передача “Освіта” РТК-Хуст

 

Передача “Освіта” від РТК-Хуст про Іванку Сабадош

ПЕРЕДАЧА ОСВІТА НА 01 05 14

Передача “Освіта” від РТК-Хуст про Іванку Сабадош

Іванна Сабадош – Казка про Україну

Казка про Україну

Створив Бог світ і накидав на землю насіння. Де падала зернина, там з’являлася в майбутньому держава.

Не таланило одній насінині. Хоч і впала вона на родючий чорнозем, та то сильний вітер ламав її стебло, то сусіди-бур’яни затуляли сонце. Довго не могла дати плоди, заколоситись золотом. Але врешті-решт, здійнялась вона над ґрунтом і потягнула голівку до неба. Налилося життям насіння і дало багатий врожай. Заговорили в усьому світі про цю чарівну зернину.

Але один з сусідів був злим і заздрісним, таємно під землею пустив коріння і пошкодив зернині серце. Засохла вона на багато років, хоч і не вмерла. Страждали люди довкола, намагалися виполоти чагарник, та не вдавалось.

І ось одного разу полився з неба благодатний дощ, здійнявся сильний буревій. Вхопилась юрба за стеблину бур’яна і витягла його… Заколосилася знову пшениця, дала багато плодів і накормила всіх людей.

Не дарма з діда-прадіда Україну звуть житницею Європи. Золота зернина, символ нашої держави, довго знищувалась чужинськими загарбниками і не могла забуяти жовтуватими колосками багатства й достатку. Однак впорались сини та доньки нашої Вітчизни з труднощами і стала наша Україна квітучою, прекрасною й могутньою країною.

14 липня 2014

© Copyright Ivanna Sabadosh 2014

Сюжет РТК-Хуст про Іванку Сабадош

 Сюжет РТК-Хуст про Іванку Сабадош

Іванна Сабадош – Айстра

Айстра

Був сонячний осінній день. Маленький павучок із тоненьких срібних ниток ткав дивовижну серветку для бабиного літа. Легенький вітерець бавився з вітами яблуні, танцюючи на листочках. Пухнасті білосніжні хмарини гордо поглядали згори на невеличкий сад. Серед густої зеленої трави росла одна-однісінька квітка. Сумно їй було без подруг, не вистачало спілкування.

Якось прилетів до рослинки метелик.

-Хто ти? – спитав він.

-Я – квітка. А ти? – поцікавились рожевокоса красуня.

-Я Осрест, лускокрилий акробат.  Тебе як звати?

Рослинка не знала, що відповісти. Вона гадки не мала, як назвали її люди, та й дізнатися не було в кого.

-Не сумуй, ми зараз запитаємо у сонечка, – спробував заспокоїти нову знайому метелик, помітивши сльозинку її на жовтувато-брунатному оці. – Агов, лети-но до нас, – покликав він комашку.

-Чого тобі? – здивувалася крихітна твердокрила істота у червоній сукні.

-Скажи, будь ласка, що це за квітка, – попросив плямистий Орест.

-На жаль, мені не відомо, але можемо покликати джмеля, він у нас найрозумніший, навіть окуляри носить, – зробило висновки сонечко Ло.

Друзі одразу ж покликали смугастого товариша.

-Жу-жу-жу-жу, – невпинно співав про себе Альберт. – Що трапилось? Чим можу бути корисним? Хто гукав за мною?

Метелик розповів про одиноку квітку, яка не знала про себе нічого, навіть імені.

-Та це ж Айстра! – вигукнув джемик. – Вона схожа на зірку видовженими пелюстками і золотистою серединкою. Кажуть, що колись щороку у вересні падали зорі і на тому місці, де вони врізались у землю, виростали дивовижні квіти. Наша рослинка, видно, одна із них.

Зраділа Айстра, що відтепер знатиме не тільки власне ймення, але й історію своєї появи на планеті. Із того часу до неї в сад частенько навідувались крилаті друзі і більше не журилась вона, не страждала від самотності.

 

14 липня 2014

© Copyright Ivanna Sabadosh 2014

Іванна Сабадош – Як у діда з бабою з’явилися діти й онуки

Як у діда з бабою з’явилися діти й онуки

Жили собі дід і баба. Так склалася доля, що не було в них дітей. І хоч жили старенькі бідно, залишити хатинку не мали кому. Дуже хотілось їм мати нащадків, але з роками змирились із тим, що доведеться помирати без онуків.

Одного разу пішли дід із бабою по гриби. Назбирали сироїжок, принесли додому, зварили, наїлись і полягали спати. Прикинулись вранці, дивляться одне на одного і диву даються: вже не люди вони, а мухомори. Плачуть старенькі, та не можуть дати собі ради. Пострибали вони на грибних ніжках до сусіда, питають, що ж робити. Не знав він що порадити і покликав дружину.

-Далеко, за лісом, є чарівне дерево, – сказала жінка. – Якщо наїстися червоних соковитих плодів, будь-які чари зникнуть і ви знову станете людьми.

Зажурилися старі, як їм знайти фантастичне дерево, як добратись до нього, адже до найближчої хати в селі від власного помешкання вони шкандибали дві години.

-Будемо котитись, бабо, – прошепотів тихенько дід. – Добре, що зараз літо, до зими доберемося якось.

Покотилися старенькі стежиною, закотились у гай, а назустріч їм ведмедиця.

-О, які гарні грибочки, – почала розмірковувати клишонога, – заберу собі, дітки матимуть із чим бавитись.

– Не губи наші душі, ведмедице, – протяжним голосом заголосила баба. – Ведмежата роздавлять нас, а ми ж люди, шукаємо чарівне дерево, щоб знову стати такими, як раніше.

Пошкодувала хазяйка лісу старих, взяла їх у зуби й віднесла до диво-яблуні.

-Я стережу це дерево, – промовила вона. – Беріть, пригощайтеся. Запросите нас із малими потім у гості.

Наїлися дід із бабою яблук і стали знову собою. Подякували вони новій знайомій за поміч та повернулись додому.

Минуло кілька місяців. Почало холодати. Осінь строкатими барвами розмалювала ліси, відігнала птахів у вирій, обпряла павутинкою галявини, насунула на сонце густі сірі хмари.

Дід із бабою саме забирали з городу останки врожаю. Як враз у двері їхнього помешкання постукала ведмедиця. Трійко малят, ставши на задні лапки, почали заглядати у вікна хатини. Та раптом з’явились селяни зі зброєю. Почали втікати звірі, сховалися в підземелля, поки розлючені люди не повернулись додому. Розповіли селяни діду з бабою про лісову гостю. Зрозуміли старі, хто це приходив до них і почали сварити сусідів за неввічливість.

– Вона врятувала нам життя, а ви так негарно поступили з нею, – сердився дід.

– Пішли до лісу, знайдемо ведмедів і ви вибачитесь перед ними, – наполягала баба.

Не було куди діватись сусідам, пішли вони зі старенькими шукати ведмежу родину. Знайшли косолапих біля криниці. Перепросили селяни звірів за грубість і запросили їх у гості.

-Добре, – тихим і ніжним голосом сказала бура лісова господарка. – Не тримаю на вас зла. Буду рада погостювати у селі. Тільки приготуйте мені лавандово-верескового медку.

Дід із бабою дуже зраділи, адже заготовили на зиму всякого меду, варення, компотів. Їм дуже хотілося почастувати гостей особливими наїдками.

Наступного дня ведмедиця з дітьми справді завітала до старих знайомих. Чого тільки не було на столі в стареньких! Сусіди позносили смакоти: кожен що мав… Та й баба хотіла здивувати свою рятівницю найвишуканішими стравами. Наїлися ведмеді й позасинали прямо за столом.

Прокинувся вранці дід і бачить: у їхній хаті гарна-прегарна молода жінка з двома невеличкими синами та казкової вроди донечкою.

-Хто ви? – тихенько спитав старий.

-Це ми, ведмеді, – усміхнулась незнайомка. Люта чарівниця заворожила нас, бо я якось випадково наступила їй на ногу. Відьма сказала, що тільки лавандово-вересковий мед може повернути нам людський вигляд. Кілька років чоловік шукав мене з дітьми у далеких горах, але не зміг впізнати. Можливо, уже й забув свою родину, одружився з іншою, – зажурилась молодиця.

-Не плач, люба, – заспокоїла її баба. – Якщо покинув тебе, будеш нам за дочку, а малі – за онуків, якщо не забув, радітимемо твоєму щастю!

Того ж дня, дід пішов за вказаною адресою, щоб відшукати чоловіка своєї гості. Знайшов його, привів до себе. Високий блондин виявився королівським сином.  Не було меж радості принца, коли він довідався, що дружина та малята живі. Забрала родина діда з бабою до себе у палац і зажили вони довго-предовго мирно та щасливо.

 

14 липня 2014

© Copyright Ivanna Sabadosh 2014

 

Іванна Сабадош – Котик і зайчик

Котик і зайчик

Жили собі серед казкового лісу котик Нік і зайчик Толя. Хоч їхні хатинки були майже поруч, але сусіди зовсім не товаришували. Одного разу вони посварилися через те, що хотіли зірвати одну й ту ж саму суницю і сперечались до тих пір, поки не прийшла гусеничка й не з’їла ягідку. З того часу вони навіть не розмовляли один з одним.

Якось до лісу навідались мисливці. Вони дуже хотіли вполювати якусь невеличку тваринку. Зайчик саме бавився з камінчиками біля струмочка. На його слід вийшли собаки й погнали бідного сіренького через усю гущавину. Котик саме пив чай з рисями і почув собачий гавкіт. Нік зрозумів, що мисливські такси женуться за його сусідом. Котик пошкодував Толю і вирішив відволікти собак. В ту мить два руді пси уже притисли зайця до скелі, як із-за кущів вискочив кіт і голосно занявчав. Такси погналися за ним, залишивши Толю в спокої. Та кіт вистрибнув на дерево і розгублені собаки повернулися до мисливця.

Через деякий час котик знайшов зайчика і поцікавився, як він. Виявилося, що в сіренького зламана лапка. Нік покликав на поміч мудру лікарку сову Міфу. Птаха наклала гіпсову пов’язку і наказала три тижні не бігати.

Сумно було Толі, адже так хотілось пострибати… але новий товариш запропонував разом малювати і ліпити з глини грибочки, щоб згаяти час.

Незабаром, коли лапка зайця загоїлась, друзі спільно влаштували свято спорту, на яке запросили і білок, і їжачка, і ведмедика. З того часу зайчик із котиком ніколи не сварились і всі звірі дивувались їхній міцній дружбі.

14 липня 2014

© Copyright Ivanna Sabadosh 2014