Осінь фарбує світ
Пензлем своїм барвистим,
Листя спадає з віт,
Ранок стає імлистим.
Вчаться дощі стрибать
З неба на міст, бруківку,
Знову птахи летять
В дивну свою мандрівку.
Осінь зриває квіт,
Вітер гуля опришком.
Дивиться з хмар, як кіт,
Сонце руденьке нишком.
Кожна пташка має пісню
І гора – свою вершину,
Річка – воду чисту прісну,
А людина – Батьківщину.
Має мову кожна раса,
Кожна нація – країну.
Маєм батька ми Тараса
І матусю – Україну.
Кожна квітка має корінь,
Кожна стежка – середину,
Жовте листя має осінь,
А людина – Батьківщину.
Має мову кожна раса,
Кожна нація – країну.
Маєм батька ми Тараса
І матусю – Україну.
Кожна зірка має форму
І пшениця – насінину,
Кожна станція – платформу,
А людина – Батьківщину.
Має мову кожна раса,
Кожна нація – країну.
Маєм батька ми Тараса
І матусю – Україну.
Дощик тихо плаче,
Всюди сльота.
Райдуга, неначе
Кладка свята.
Буря десь у серці
Здавлює гнів.
У одній веселці
Сім кольорів.
Хмара, ніби лебідь,
Лине в політ,
Коромисло в небі
Скрашує світ.
Сонце у люстерці
Між берегів.
У одній веселці
Сім кольорів.
Біля стежки скраю
Яблуні квіт.
Стрічечка із раю –
Бога заві́т.
Покажу я неньці
Диво віків,
Бо в одній веселці
Сім кольорів.
У барвистім буйноцвітті
Київ зіркою іскриться,
Бо найкраща в цілім світі
Наша рідная столиця.
Мрії небом оповиті
І пісні лунають всюди,
Бо найкращі в цілім світі
Роботящі наші люди.
Ще й пташини перелітні
Знають – тут їхня родина,
Бо найкраща в цілім світі
Наша рідна Україна.
– Де ти літала, горлице біла?
Чом же у серці біль затаїла?
– Ой, я кружляла понад землею,
Ніч наварила чорного клею.
Ой, оминала скверики, парки
І підправляла зачіску хмарки.
Але людина підло підбила…
Як мені жити? Світ, як могила.
– Горлице біла, нумо до хати,
Буду любити і пильнувати.
А як зміцнієш, небо покличе,
То заворкуєш ти мені тричі.
– Певно, не маю щастя і долі…
Як не померти з горя в неволі?
– Пташко рідненька, зла не бажаю,
Крильце зростеться, мчися до гаю.
Ой, гуляла, я гуляла
Із дощами.
Їх із вітром проводжала
Аж до брами.
Залізала попід арку
У садочку,
І спіймала білу хмарку
У струмочку.
– Ой, хмаринко білокрила,
Чом у воду
Ти упала, рідна, мила,
З небозводу?
– Сіру сукню журавлину
Захотіла
Випадково у струмину
Залетіла.
– Я пошию одежину
Тобі з листя,
Забирай мою хустину
Та намисто.
– Не давай мені ні плаття,
Ані перли.
Розведи, прошу, багаття.
Руки змерзли.
– Що з тобою, о, хмаринко
Білолиця?
То не сльози, а крижинки
У зіницях.
Ой, я гріла, зігрівала
Сніг лапатий.
Мене хмарка проводжала
Аж до хати.
Ти до сонця тягнеш личко
І зелені рукавички.
Вітерець на абажурі
Налаштовує бандури.
Вранці бавишся росою –
Неба чистою сльозою.
Гарні щирі карі очі
Бджілка лагідно лоскоче.
Чуб яскраво-жовтуватий
Ні із чим не порівняти.
Дужі плечі, стан високий
Прикрашають лан широкий.
Ти, як варта край стежини,
Символ неньки-України.
Пострибай зі мною на скакалці, дощику,
Не ховайся в айстрі, на вербі, у кошику…
Хочеш наздогнати? Поганяти м’ячика?
Дати тобі ляльку? Котика? Калачика?…
У горошок небо…
Мама кличе:
– Донечко!
Простяга зненацька з хмарки руки сонечко…
Де ти знову, дощику? Важко здогадатися…
Доведеться з райдуги знов одній спускатися.
Небо темніє плямою,
Тихо молюся з мамою.
Сонце згортає промені,
Очі ховає втомлені.
Зорі здаються квітами,
Гладить їх вишня вітами,
Мла світ лякає маскою,
Мрія літає з казкою.
Блимає місяць фарою,
Бавиться, певно, хмарою,
Гасне поволі свічечка
І позіхає річечка.
Спить серед лісу білочка,
Вітру змовка сопілочка,
Майже дрімає вежечка,
Навіть до хати стежечка.
Неньки лунає пісенька,
Плавно вальсує ніченька…
Ніжно муркоче кішечка…
Я вже іду до ліжечка.
Я зловила маленьку сніжинку,
Причепила її на ялинку…
Говорила із нею тихенько,
Обіцяла віднести до неньки.
Тільки хто її мама – не знаю,
Бо упала вона з небокраю…
Я зловила маленьку сніжинку…
От пошити би їй одежинку…
Чи із шовку, чи з білої вати?
Невідомо… Від кого спитати?
Заберу її краще до хати,
Відігрію, вкладу́ ніжно спати…
Я зловила маленьку сніжинку…
Заховала у синю торбинку,
Щоб не бив її вітер нагаєм…
Пригостити збиралася чаєм…
Але, лихо, вона загубилась…
Тільки крапля води залишилась…
© 2024 Іванка Сабадош. Мій світ