Хусте наш заквітчаний
Білими нарцисами,
У вінку карпатському
Стрілами пронизаний.
Бився ти із турками,
Бився із татарами.
Сірі мури замкові
Оповиті чарами.
А на полі Красному
Рідний стяг гойдається,
Наша там історія,
Що не забувається.
Тиса нам наспівує
Пісню із пернатими,
Щоб були щасливими
Люди і багатими.
Хоч іще маленькі ми
І не все ще знаємо,
Але Хуст прославимо,
Як повиростаємо!
З Нарцисом Тиса обнялась
У теплий день весняний,
В коханні вічнім поклялась,
Бо вабив квіт духмяний.
Легенько гладила ріка
Біленькі пелюсточки.
Неслась мелодія дзвінка,
Стояв же красень мовчки.
Водицю розглядав Нарцис.
Сміявся гордо травень.
Стебло рослинки, наче спис –
Впиралося у трави.
Лице мав гарне, молоде,
І вуса золотисті,
А на листочках де-не-де
З росиночок намисто.
Ураз у дзеркалі старім
Нарцис себе побачив…
Неначе з неба вдарив грім!
В водоймі зірка наче!
Фатальна пристрасть у душі
Заграла, закипіла.
Немов порізали ножі
Усе тендітне тіло.
Вродливець дуже затужив,
А Тиса розгнівилась,
Чекала же реальних див,
Та мрії не здійснились.
Махнула хвилькою вона
Й ураз зі сліз прозорих
В полях розки́дала весна
Нарцисів ціле море.
Ріка, що збігла з синіх гір,
Нарцис поцілувала.
Не розлюбила до цих пір,
Хоч доля не з’єднала.
1 березня 2015
Біля Хуста Красне поле.
Бачить Сам Господь.
Там Карпатську Україну
Боронив народ.
За свободу воювали
Хлопці січові,
Квіти кров’ю повили
На своїй землі.
За синами голосила
Тиса гомінка.
І віночки приносила
На курган ріка.
Вже пройшло немало часу,
Люди ж дотепер,
Наче до іконостасу,
Йдуть у смерті сквер.
Славлять предків тих, що стали
Світлим сяйвом зір,
Що за волю повмирали
Між Карпатських гір.
1 березня 2015
Там, де вкупі де Рі́ка й Тиса
кожен день співають блюз,
Там росте ялина сиза,
там прекрасне місто Хуст.
Там нарцисове намисто
Щовесни вдягає лан,
М’яч підкидує вітрисько,
розганяючи туман.
Там пасуться білі коні
серед райдужних садів,
А росинка у долоні
пахне крилами птахів.
Там, де кличе рідна мати
з паляницею за стіл,
Усміхаються Карпати
зеленяві звідусіль.
Там, де сонечко щоранку
додає для праці сил,
Там старі руїни замку
підпирають небосхил.
1 березня 2015
Наш Хуст – героїчне, уславлене місто!
Так ваблять собори старі.
Пісні закарпатські звучать урочисто,
Фортеця стоїть на горі.
На нас нападали і турки, й татари,
Топтала дороги орда.
Та ми не здавались ніколи-ніколи,
Бо тут українець – ґазда!
Наш край боронили на Красному полі
Карпат наймужніші сини,
Їм дуже хотілося кращої долі,
За волю вмирали вони.
Тепер тільки спогади Тиса колише,
Нарцис гордий милує зір.
У рідному краї ж і сонце жовтіше,
І небо синіше від гір.
27 лютого 2015
Тобі, мій Хусте, всі мої пісні
І вся любов, що тільки є у серці.
Я гладжу замку мури кам’яні
Що аж під небом, майже на веселці.
За тебе щиро Господу молюсь,
Прошу покірно миру для народу,
А біля Тиси вітер, як дідусь,
Тихенько ходить, дивиться у воду.
Тобі, мій Хусте, справжній дивоквіт –
Нарциси білі, ніжні, ароматні.
Для мене місто рідне – цілий світ,
Де чисті сквери, вулиці ошатні.
На Краснім полі синьо-жовтий стяг,
Сади промінням сонця оповиті
І паляниці свіжі на столах.
Та скарб найбільший – люди працьовиті!
17 лютого 2015
З року в рік у цей же день
На даруночки чекаю
І наспівую пісень,
Миколая прославляю.
Ти прийшов у славний Хуст
Чудотворцю, тихо, по́тай.
Тож на тебе я дивлюсь –
На одежі позолота.
Грудень білий на руках
За тобою торбу носить.
Люди моляться в церквах,
Україні щастя просять.
Затихають аж вітри,
Відсуваючи хмаринку…
Диво дивне ти створи!
Запали міську ялинку!
1 січня 2015
У ріднім Хусті
Сади найкращі,
Всі люди – друзі,
Всі роботящі.
Весела Тиса
Щодня у полі,
Як та актриса,
Міняє ролі.
Цвітуть нарциси,
Як білий острів,
Листочки-списи
В них досить гострі.
Пташки співають,
Без нот чудово –
То розмовляють
Вони казково.
Плете з проміння
Павук світанок
А від старіння
В руїнах замок.
Дзвіниці храмів,
У нас усюди
І кожен камінь
Хустянам любий.
Будинки гарні,
Довкола чисто
І у кав’ярні
Завжди туристи.
Тут люди – браття,
Усі – родина,
Тут Закарпаття,
Тут Україна!
У нашім місті
Дуби – гіганти
Й такі барвисті
В дітей таланти!
6 травня 2014
У високих горах, майже під небом, протягом багатьох сторіч росли прекрасні таємничі квіти. Формою вони нагадували зірки, а жовтими серцевинами – золоті персні. Вітер дуже любив милуватись ними, гладив білосніжні голівки та зелені, схожі на човники, листочки. Але більше часу вітрисько-дідуган проводив не в лісі, а в долині, тож одного разу витяг із землі один нарцис і переніс собі в широкий лан, щоб диво-квітка була ближче до його домівки. А спав вітер у кроні старої верби, де звив собі, наче птах, затишне гніздечко.
Прижився нарцис у невідомій місцині, але сумно йому було: брати та сестри залишились далеко. Не тішили квітку ні барвисті метелики, ні мелодійні пісні жайворонків.
Одного разу приповз до нарциса равлик і побачив на стеблі прозору сльозину, що вигравала всіма барвами веселки.
-Чому ти плачеш? – запитав він.
-Бо мені дуже одиноко. Якби поруч виросла хоч одна квіточка, хоч єдина рідна душа з’явилася б… а так, немає з ким ні поговорити, ні помовчати.
Равлик пошкодував нарциса. Він знав, що робити. Покликав на допомогу хробачка, який зарився вґрунт і розділив цибулину на дві частини.
-Наступного року, коли розцвітеш, уже матимеш подругу, – заспокоїв нового знайомого равлик.
І справді, весною, прокинувшись від зимової сплячки, нарцис побачив, що неподалік тягне бутон до сонечка ще одна тендітна квіточка. Тепер він мав з ким гомоніти, усміхався і більше не журився.
Минуло кілька років і все поле, на яке із гірських долонь потрапив нарцис, укрилося дрібним розсипом білосніжних рослин. Маленький красень дякував равлику за допомогу і почувався безмежно щасливим.
А вітрові із дня на день ставало в полі все гірше і гірше, він не міг сплющити своїх прозорих очей. Лісова фея покарала злодія, попередивши, що якщо він засне біля нарцисів – більше не прокинеться.
Сьогодні Долина нарцисів дуже багата на рослинний і тваринний світ. Тільки вітрисько більше не спить на своєму дереві, а перебрався на Замкову гору. Щороку, протягом цілого травня, на світанні приходить він нишком поглянути на прекрасні улюблені квіти, вдихнути незабутнього аромату і ковтнути хоч краплю п’янкого медового нектару.
3 травня 2014
*Робота Іванни Сабадош “Равлик і нарсиси”, гуаш, папір
Жив собі у мальовничій долині Карпат бідний парубок. Усе, що він мав – це сопілка, яку завжди носив із собою. Звали цього хлопця Хуст. Одного разу він пас вівці і награвав улюблений верховинський мотив, а неподалік проходжалась із білою парасолькою в руках панська дочка. Тису настільки зачарувала незнайома мелодія, що вона вирішила з’ясувати, хто то так душевно грає.
Хуст був високим, струнким та вродливим хлопцем, тож дівчина одразу ж закохалася у нього. Спочатку вона підглядала за ним із-за дерев, але потім не витримала і підійшла. Парубкові дуже сподобалась красуня-Тиса. Почали вони таємно зустрічатись. Так тривало кілька років.
Але якось про їхні стосунки довідався пан. Він страшенно розлютився, що його єдина донька вподобала собі бідняка. Вирішив чоловік позбутися небажаного залицяльника – найняв лучника, щоб той застрелив Хуста. Панський агент почав стежити за закоханими і під час побачення випустив отруйну стрілу, та випадково влучив не у хлопця, а в панську дочку. Помираючи, дівчина заплакала і з її очей полилися не сльози, а посипались духмяні нарциси.
-Не журися, я завжди буду поруч – сказала вона… і стала річкою.
-Немає сенсу жити без тебе, – згорьовано промовив Хуст і перетворився на міцну кам’яну фортецю. Із того часу він завжди дивиться на прекрасну кохану Тису із високої гори, а сльози дівчини-річки щовесни розквітають білосніжними нарцисами.
Минуло багато років, люди заселили Притисянську долину, побудували місто й назвали його Хустом.
Одного разу під час грози у замкову вежу влучила блискавка, стіни поруйнувалися, але залишки фортеці стоять і донині, їх не знищить ні час, ні природні лиха. Вони будуть зажди, поки маленьке закарпатське містечко омиватиме своїми водами горянка-Тиса.
3 травня 2014
*Робота Іванни Сабадош “Хуст і Тиса”, папір, акрілові фарби
© 2024 Іванка Сабадош. Мій світ