Лісова родина

У одному далекому царстві жив собі бідний хлопець Михайло. Батьки його померли, хату і все майно забрали злі родичі. Залишився у нього тільки кінь Аргус. Вирушили вони вдвох світ за очі щастя шукати. Ідуть-ідуть і зустрічають свиню. Каже їм Хропко:
– Куди йдете? Якщо можете, візьміть і мене з собою. Господар хотів мене заколоти до святкового столу, тож я вирішив втекти.
– Самі ще не знаємо, –  відповів Михайло, –  куди дорога поведе, там і зупинимось. Ходи, будеш за товариша. Веселіше буде.
І пішли вони вже втрьох мандрувати. Коли це зустрічають півня.
– Чи можна з вами? – питає Півко, – хазяйка мало не зарізала мене на хрестини. Уже з-під ножа вирвався і полетів.
– Звичайно, друзі зайвими не бувають. Приєднуйся, – люб’язно запропонував парубок.
От вони ідуть далі. Підлітає до них сорока й теж проситься до гурту.
– Гаразд, білобока, приймаємо до компанії, – і їй не відмовив Михайло.
Так він підібрав собі ще й кота Мурка,  від якого померла господарка – бабця Тая та собаку Бровка, якого прогнав дід Семен, бо був уже старим.
Ось уже й ніч скоро, а відпочити ніде. Вилетіла сорока на найвище дерево, роздивилась довкола і побачила серед лісу невеличку хатиночку. Відвела вона Мишка та звірів до помешкання, але повечеряти нічим.
– Іду накопаю корінців, – запропонував Хропко, – помиємо, почистимо і буде нам чим втамувати голод.
– Допоможу йому, – сказав півник, – може й насінини якісь знайдуться, і їх з’їмо.
Вийшли друзі на подвір’я і тільки почали копати, як вмить свинячий ніс вперся у щось тверде. Подивився півень, а то величезна золота скриня. Спробували витягти скарб, та марно. Покликали вони Агруса. Кінь як рвонув, так зразу скриня й опинилася перед носом Михайла. Відкрив він її, а там – гроші та золото.
– От заживемо тепер! – зраділи всі. – Матимемо всього досхочу!
Однак було вже пізно, тож так і полягали спати голодними. Незабаром за вікном роздались якісь дивні звуки. То розбійники прийшли своє награбоване багатство забирати. Кіт злякався, аж затремтів, а Бровко мужньо вибіг на вулицю й прогнав бандитів.
Вранці товариші взяли кілька золотих монет і пішли на ринок за продуктами.
– У нас є вже майже все, але мені потрібна господиня, я жінок дуже люблю, вони вміють так ніжно терти спинку, – мурликав цілу дорогу Мурко.
– Та є у нас хазяїн, невже цього не досить? – сердився собака.
– Ви тут наповнюйте валізи крамом, а я прогуляюся, – запропонував смугастий котик.
– Ой, лишенько, миша! – несподівано пролунав зойк з-поміж торгових рядів.
– Що ж це за дівчина так волає? – здивувався Михайло. – Іди-но Мурчику, прожени сіреньку, хай не лякає людей.
Кіт вдоволено вирушив на полювання. Мишей він не їв, але переполошити вмів.
За кілька секунд Мурко вже воркотів на руках тендітної красуні.
– Мене звати Марія, – представилась незнайомка. – Я тут продаю яблука, бо все з кожним днем дорожчає і нічим корову прогодувати.
– А ходімо з нами, – запропонував юнак.
Дівчина довго вагалась, та врешті-решт погодилась. Із того часу вони ніколи не розлучались. Побудували нову хату, забрали корову Бурьонку, купили ще й козу Анфісу. А у Марії з Михайлом незабаром народилось двійко дітей – син Андрійко та донечка Софійка. І жили вони довго та щасливо.

18 грудня 2012

© Copyright Ivanna Sabadoch 2012

*Малюнок Іванки Сабадош «Звірята», акварель