Коні
акровірш
К_расиві граційні та дужі,
О_здоблені квітами гриви,
Н_а спинах несуть тихі зливи
І_ радують дуже нам душі.
27 березня 2015
акровірш
К_расиві граційні та дужі,
О_здоблені квітами гриви,
Н_а спинах несуть тихі зливи
І_ радують дуже нам душі.
27 березня 2015
Рибку золотеньку дівчинка спіймала,
Від хижачки-щуки мужньо врятувала.
І забрала жити подружку до хати,
Почала про неї, як велика дбати.
Оселилась рибка в трилітровій банці,
Дівчинка кормила її хлібом вранці.
Наливала в «хату» чисту свіжу воду
І несла гуляти мовчки на природу.
Та одного разу рибка обізвалась:
-Ти мені створити свято намагалась,
А тепер послухай, затамуй дихання,
Виконати можу будь-яке бажання.
Загадай, що хочеш. Люба, жду указу,
Та як все здійсниться, я помру одразу.
Заволало гучно злякане дівчатко,
Мало серце добре, наче янголятко:
-Що ти кажеш?! Зовсім… не хочу нічого,
Будь зі мною поруч, біля ліжка мого.
Просто плавай тихо у воді, будь ласка,
Бо життя, рідненька, це – найбільше щастя!
Зрозуміла рибка прямоту дитячу,
Подруги людської простодушну вдачу.
Усміхнулась ніжно, підстрибнула вправно
І хвостом блискучим помахала плавно.
-Що ж, із цього часу, як і ти хотіла,
Будем нерозлучні, – враз прошепотіла…
Рибка золотенька щодоби, щоднини
Дівчинці сюрпризи клала до корзини.
І зажили довго приятельки щирі
В злагоді, достатку, радості та мирі.
15 липня 2014
*Малюнок Іванки Сабадош “Рибка”, полотно, акрилові фарби
У високих горах, майже під небом, протягом багатьох сторіч росли прекрасні таємничі квіти. Формою вони нагадували зірки, а жовтими серцевинами – золоті персні. Вітер дуже любив милуватись ними, гладив білосніжні голівки та зелені, схожі на човники, листочки. Але більше часу вітрисько-дідуган проводив не в лісі, а в долині, тож одного разу витяг із землі один нарцис і переніс собі в широкий лан, щоб диво-квітка була ближче до його домівки. А спав вітер у кроні старої верби, де звив собі, наче птах, затишне гніздечко.
Прижився нарцис у невідомій місцині, але сумно йому було: брати та сестри залишились далеко. Не тішили квітку ні барвисті метелики, ні мелодійні пісні жайворонків.
Одного разу приповз до нарциса равлик і побачив на стеблі прозору сльозину, що вигравала всіма барвами веселки.
-Чому ти плачеш? – запитав він.
-Бо мені дуже одиноко. Якби поруч виросла хоч одна квіточка, хоч єдина рідна душа з’явилася б… а так, немає з ким ні поговорити, ні помовчати.
Равлик пошкодував нарциса. Він знав, що робити. Покликав на допомогу хробачка, який зарився вґрунт і розділив цибулину на дві частини.
-Наступного року, коли розцвітеш, уже матимеш подругу, – заспокоїв нового знайомого равлик.
І справді, весною, прокинувшись від зимової сплячки, нарцис побачив, що неподалік тягне бутон до сонечка ще одна тендітна квіточка. Тепер він мав з ким гомоніти, усміхався і більше не журився.
Минуло кілька років і все поле, на яке із гірських долонь потрапив нарцис, укрилося дрібним розсипом білосніжних рослин. Маленький красень дякував равлику за допомогу і почувався безмежно щасливим.
А вітрові із дня на день ставало в полі все гірше і гірше, він не міг сплющити своїх прозорих очей. Лісова фея покарала злодія, попередивши, що якщо він засне біля нарцисів – більше не прокинеться.
Сьогодні Долина нарцисів дуже багата на рослинний і тваринний світ. Тільки вітрисько більше не спить на своєму дереві, а перебрався на Замкову гору. Щороку, протягом цілого травня, на світанні приходить він нишком поглянути на прекрасні улюблені квіти, вдихнути незабутнього аромату і ковтнути хоч краплю п’янкого медового нектару.
3 травня 2014
*Робота Іванни Сабадош “Равлик і нарсиси”, гуаш, папір
Жив собі у мальовничій долині Карпат бідний парубок. Усе, що він мав – це сопілка, яку завжди носив із собою. Звали цього хлопця Хуст. Одного разу він пас вівці і награвав улюблений верховинський мотив, а неподалік проходжалась із білою парасолькою в руках панська дочка. Тису настільки зачарувала незнайома мелодія, що вона вирішила з’ясувати, хто то так душевно грає.
Хуст був високим, струнким та вродливим хлопцем, тож дівчина одразу ж закохалася у нього. Спочатку вона підглядала за ним із-за дерев, але потім не витримала і підійшла. Парубкові дуже сподобалась красуня-Тиса. Почали вони таємно зустрічатись. Так тривало кілька років.
Але якось про їхні стосунки довідався пан. Він страшенно розлютився, що його єдина донька вподобала собі бідняка. Вирішив чоловік позбутися небажаного залицяльника – найняв лучника, щоб той застрелив Хуста. Панський агент почав стежити за закоханими і під час побачення випустив отруйну стрілу, та випадково влучив не у хлопця, а в панську дочку. Помираючи, дівчина заплакала і з її очей полилися не сльози, а посипались духмяні нарциси.
-Не журися, я завжди буду поруч – сказала вона… і стала річкою.
-Немає сенсу жити без тебе, – згорьовано промовив Хуст і перетворився на міцну кам’яну фортецю. Із того часу він завжди дивиться на прекрасну кохану Тису із високої гори, а сльози дівчини-річки щовесни розквітають білосніжними нарцисами.
Минуло багато років, люди заселили Притисянську долину, побудували місто й назвали його Хустом.
Одного разу під час грози у замкову вежу влучила блискавка, стіни поруйнувалися, але залишки фортеці стоять і донині, їх не знищить ні час, ні природні лиха. Вони будуть зажди, поки маленьке закарпатське містечко омиватиме своїми водами горянка-Тиса.
3 травня 2014
*Робота Іванни Сабадош “Хуст і Тиса”, папір, акрілові фарби
Великдень – це свято цілої планети,
Про нього складають поеми поети.
Встаю серед ночі, у храм поспішаю,
Всміхаються зорі святі з небокраю.
Довкола так людно й молитва лунає,
І морщиться свічка, і тихо палає.
Ось, писанка власна, в долоні тримаю,
Священик освячує кошики скраю.
В душі відчуття благодаті та раю.
Воскрес Божий Син! Я Христа величаю!
7 квітня 2014
Малюнок Іванки Сабадош “Великдень”, пластилінова аплікація